Журнальный мир

Мати

Триптих 

1.

Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

За ворота виходять дебелі сини,—
І сліди замітає за ними пороша.
Материнської мови забудуть вони:
Вже та мова для них — нехороша…

Бригадири щоранку обходять двори.
Лиш в неділю є воля городець скопати.
Трактори…
Управління…
Директори…
А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,
Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
І стотисячний хор оспіває твій труд,—
Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

2.

Вам треба пісню про колгоспні руки?..
Ось лиш пером зненацька пошкребусь.
А там. дивись, уже ідуть онуки
Виховувати совість у бабусь.

Вони ростуть, мов лісова травиця,
Немов пирій у житньому рядку:
Сто обліковців на твою правицю,
На кожен палець —
по керівнику.

І кожен щедрі обіцянки стеле,
І оплески не знають жодних доз…
І канцелярський млин повітря меле,
Розмахуючи крилами відозв.

А ти викашлюєш старечі груди
І кажеш в ніч невидимим синам:
— От бач, виходять наші дітки в люди.
Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

На них тепер нейлони й чорнобурки,
І возять їх машини —
не вози…
Всі трудодні твої — лише для курки.
А бур'янець під тином —
для кози.

І часом очі робляться сумними,
І сумніви тяжкі в полон беруть:
— О боже праведний! Що буде з ними,
Коли сільські бабусі перемруть?..

3.

Наливається вірою серце моє,
І вдивляється думка в невидимий корінь:
Ген селянка мадонною в небі встає —
Господинею вічних земних перетворень.

Все, що мусить померти — помре на віки
І народиться День із новим неспокоєм.
Україно!..
З твоєї легкої руки
Не боронь мені стати твоїм перегноєм.
Хай вростають у череп шорсткі корінці,
Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,
і в його молоці
Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з натруджених рук,
Всесвіт кине на плечі блакитну кирею…
Кизякова,
солом'яна,
чорна від мук, —
Станеш ти, Україно, тією зорею. 

1963

Мать

Триптих

1. 

Неподъёмную тяжесть в котомках несёшь –
Кто в потоке людском их забросит на плечи?..
Босиком по горячему щебню идёшь,
Как по углям горящим, что прямо из печи.

За ворота выходят большие сыны –
И следы заметает за ними пороша.
Неужели язык позабудут они?
Материнская речь – для них чуждая ноша…

Бригадир ежедневно обходит дворы.
В воскресенье своё лишь вскопать удаётся.
Трактора,
управленцы
новейшей поры…
А кормить их своею лопатой придётся.

Где-то вымахал кран для высотных домов,
Ты ж по осени спишь при нетопленой печи.
И стотысячный хор славит ниву даров, –
Но никто не забросит котомку на плечи…

2.

Вам нужно песню про колхоз и руки?..
Сейчас, пером в тетрадке поскребусь.
А там, гляди, уж на подходе внуки
Воспитывать да совестить бабусь.

Они растут как сорняки на поле,
Как тот пырей, заполонивший мир:
Учётчики твоей крестьянской доли,
На каждый палец –
новый бригадир.

3.

Наливается верою сердца полёт,
Углубляются мысли в невидимый корень:
Вон крестьянка мадонною в небе плывёт –
Госпожою налившихся силою зёрен.

Чему должно уйти – то умрёт на века.
И День новый начнётся с его непокоем.
Украина!..
Как благостно крестит рука
Пожеланье сродниться с твоим перегноем.
Пусть впивается в череп шершавым ростком
То, что выпьет мой дух, раз тело исчезнет.

Сходит вещий туман, и его молоком
Негасимо звезда над землёю воскреснет.

Солнце снимет усталость натруженных рук
И набросит накидку вселенной на плечи…
В кизяках и соломе, чернея от мук, –
Станешь ты, Украина, созвездий предтечей. 

1963

Мурашник

Мене він кликав таїною світу —
Мурашник в лоні лісових висот,
Як небо кличе на чужу орбіту,
В казкове коло неземних істот.

В похід рушали полчища незлічні,
Несли на спинах іскорки роси,
Неначе справді воїни космічні,
Що прилетіли з Марса в ці ліси.

Руді зненацька атакують чорних,
Ворожі трупи віддадуть струмкам.
І велич цих походів неповторних
Історик їхній передасть вікам.

Відзначить він, що добрий був ужинок:
У надрах пнів і в затінку грибів
Руді забрали тисячі личинок,
Щоб виростить із них своїх рабів.

Удій медовий весь як є, без втрати,
Від них крилата власниця прийма.
Бо тут крилаті лиш аристократи —
Рабам на крила жодних прав нема.

Їх рабовласники чотирикрилі
Навчать вмирати в безумі атак.
Та прийде час: в кривавому горнилі
З рабів отих народиться Спартак.

І вчинить бунт у яблуневім листі,
Поділить між рабами сіру тлю.
Та вже вечірні сутінки імлисті
Готують шлях новому королю.

Він вийде із безкрилих…
Богорівні
В громади викраде собі права,
Щоб освятить в’язниці та катівні.
В серцях загасне іскорка жива.

Бунтар для них тепер не однокашник.
Не треба їм ані свобод, ні прав…
І сам я запалю отой мурашник,—
Хай кажуть там, що Бог їх покарав. 

1966

Муравейник

Меня манил загадкой мировою
Тот муравейник в лоне гущ лесных,
Как на орбиту манит за собою
Мир сказочный явлений неземных.

В поход шагали полчища без края,
Несли росу как искорки небес,
Как будто рать шагала мировая,
Что с Марса к нам пожаловала в лес.

Вот рыжие на чёрных нападают
И падших трупы отдадут ручьям.
И саги о сраженьях не стихают. – 
Историк передаст их сыновьям.

Опишет он добычу по крупинке:
В глубинных недрах и в тени грибов
Рать рыжих захватила все личинки,
Чтоб вырастить из них своих рабов.

Добычу мёда целой, без утраты
От них царица с крыльями возьмёт.
Крылатые – они аристократы. –
Рабам без крыльев не положен мёд.

Рабовладельцы их четырёхкрыло
Научат умирать в пылу атак.
Но час пробьёт: кровавое горнило
Покажет, как рождается Спартак.

Поднимет бунт, ведя всех за собою,
Раздаст рабам захваченную тлю.
И сумерки вечерние под мглою
Наверх пути откроют королю.

Он, новый, будет точно
из бескрылых …
Права царя оставит за собой,
Чтоб освятить всю серость тюрьм унылых.
Погаснет искра, что была живой.

Бунтарь для них не друг-одноколейник.
Свобода и права теперь – подлог …
И сам я подожгу тот муравейник, –
Пусть говорят, что покарал их Бог. 

1966 

***

Як гірко пересвідчитись раптово,
Що ти свою значимість помилково
Сам приписав собі - її нема!..
А за дверима старості зима.

Ти жив з великими, а був безликим.
Ти тільки сам вважав себе великим.
Так, мабуть, блазень, увійшовши в роль,
Повірить згодом: він і сам - король.

Ти іменитих друзів добру славу
Поширював на себе не по праву,
І від твоїх настирливих повчань
Пашіло духом самозвеличань.

Було колись - ти подавав надії.
Говориш, заважали лиходії.
Але згадай: взяли твої роки
Розваги, лінощі, слизькі жінки.

Що жде тебе? Лише сама могила…
Та, може, десь іще дрімає сила,
І ти, згадавши молоді літа,
Розквітнеш, як агава розквіта?

Вона живе непишно, непомітно.
А потім вибухом одним розквітне -
І незабаром гордо помира…
Якщо є соки, починай…
Пора!

***

Как горько убедиться ненароком,
Что значимость других высоким слогом
Сам записал себе на личный счёт! ..
Но лишь зима сединами метёт.

Ты жил с великими, а был безликим.
Ты только сам считал себя великим.
Так жалкий шут, в свою вживаясь роль,
Впоследствии поверит: он – король.

Своих друзей величие и славу
Ты на себя примерил не по праву,
И от твоих настырных наставлений
Несло избытком самовосхвалений.

Да, было время – подавал надежды.
Жаль, говоришь, мешали жить невежды.
Но вспомни, что свои истратил годы
На развлеченья, лень мужской породы.

Что ждёт тебя? Как всех, одна могила …
Но, может, ещё дремлет где-то сила,
И ты, припомнив молодость свою,
С ней расцветёшь агавою в раю?

Она живёт непышно, копит соки.
А после – взрыв один цветком высокий –
И, отцветая, гордо отойдёт…
Коль соки есть в тебе …
Рвани вперёд!

Лилея

Де небо зажурилось над землею,
Де голос пташки завмирає в кленах,
Серед латаття водяна лілея —
Мов білий Сіріус між хмар зелених.

Але щоб дух людський у неспокої
Дістав наснагу від її цвітіння —
Серед намулу й гнилизни слизької
Повинно в муках корчитись коріння.

Раніш далеко від людського ока
Вона з коріння візьме лушу білу —
Лише відтак її мета висока
Підійме на поверхню, вже дозрілу.

Тож хай отам, де вільне сонце гріє,
Де люди звикли до безкарних творень,
Моя духовна квітка заяскріє —
Бо родить нині
Тільки чорний корінь. 

1980

Лилия

Где небо над землёю нависает,
Где голос пташки замирает в клёнах,
Среди кувшинок лилия сверкает –
Как белый Сириус средь туч зелёных.

Но чтобы дух, устав от беспокойства,
Мог насладиться красотой цветенья,
Корням её гниющей слизи свойства
Приходится усваивать в мученьях.

Вдали от глаза, приложившись к зелью,
Цвет белый корни впитывают в душу –
Ведь только так своей высокой целью
Она способна вырваться наружу.

Так пусть же там, где солнце вольно греет,
Где грех людской в творениях бесспорен,
Цветок моей души вовсю белеет –
Раз родит нынче
Только чёрный корень.

1980

Пам’ять душi

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’, червоно-золотаві
(Як полум’я, що виникло з грози)
Летять кудись — у славі чи неславі? —
Козацькі коні, впряжені в вози.
їх сотні, тисячі. Мужичі спини
Гойдаються у ритмі торохтінь.
Іде народ — ніхто його не спинить.
А сам я хто —
Живий козак чи тінь?..
То мить була: душа впізнала гони,
Де кров’ю сходили товариші.
Можливо, то Хмельницького загони
У споминах безсмертної душі?
Проте нехай оце видіння скаже
Раніше, ніж порине в забуття,
Що кожне «я» — жива духовна пряжа
Із споминів колишнього життя;
Що, може, не далеко і не близько
(За прірвою із простору й часу)
Народиться колись руде хлопчисько,
Прийнявши те, що я тепер несу.
І на відзнаку наших дум та звершень
Йому, хто совість чистою зберіг,
Насниться тридцять третій, сорок перший
І в тінях від дротів мордовський сніг.
Він вхопиться за голову руками —
І в муках наше пригадає все.
Не вороними вже, а «воронками»
Давно забуте душу потрясе…
Це ніби й сон. Але ж не сон — це, мабуть,
Щось пережите, не якась мара…
Якщо мене життя хоч трохи вабить,
То лиш тому, що «я» не помира.

Память души

Как будто сон. Но то не сон – виденье,
Пришедшее из памяти людской.
Во снах минувшей жизни отраженье,
Души в веках бродящий непокой.
Гнедые или в красно-золотистом
(Как пламя, что возникло из грозы)
Летят по небу или в поле чистом
Те кони, что запряжены в возы.
Их сотни, даже тысячи. И спины
Качает казакам палящий день.
Идёт народ степями Украины.
А сам я кто –
Казак, а может, тень?..
Но память душ не признаёт преграды. –
Здесь кровь моих товарищей лилась.
Возможно, то Хмельницкого отряды
С душой моей восстановили связь?
Так пусть тогда виденье это скажет,
Пока я не ушёл за горизонт,
Что «я» живых – духовных связей пряжа
И грозовых воспоминаний фронт;
Что, может быть, не далеко, не близко
(За пропастью пространства и времён)
Родится снова рыженький мальчишка,
Моею ношей в мир благословлён.
Ему, в ком наших помыслов резервы,
Кто совесть сохранит как человек,
Приснится тридцать третий, сорок первый,
В колючих тенях леденящий снег.
Ухватится за голову руками –
И в муках память сердца оживёт.
Не вороным конём, а «воронками»
Забытое всю душу потрясёт…
И всё – как сон. Но сон не убеждает,
Что так зияет жизни полынья.
И если жизнь хоть сколько привлекает,
То только тем, что остаётся «я». 

Мордовия, 1980